Card King|Part 2

Вже було майже літо, а дорослі на розум і вигляд два чоловіки так і не з’їхались. Це не тому, що вони образились, а тому, що Юлію стало страшно жити з Мар’яном після двох місяців стосунків.

Але якось Фареру набридла бездіяльність Юлія, і те, що він не може знайти собі роботу.

–Геть! Повернешся, коли роботу знайдеш! А я ще молодий, мені і 50 нема. Все. Гуляй собі лісом, – Фарер взяв свого сина за вухо і викинув з дому.

Куди ж направлятись Юлію, як не до Мар‘яна? Звісно, нікуди. Вибору немає. Добре, що Фарер йому хоч речі дав.

Було не темно, сонце вже світило, 7 ранку, а русявому на роботу о 8:30. Але, щоб було ефектніше, Юлій вирішив залізти до Мар’яна через вікно, та вже не в костюмі Карткового Короля.

І ось, коли Фрол вже майже переліз через підвіконня, він побачив, як Пакер стрибає по кімнаті, вдягаючи свої брюки, а потім і зовсім впав біля ліжка, вдягнувши їх.

–Ти не дострибав, – сказав Юлій, подаючи руку своєму хлопцеві.

–МАТИ ТВОЮ! А ти звідки?! – Спитав Мар’ян, піднімаючись.

–Мене батько вигнав з дому.

–Хух... Це в його дусі, – кивнув хлопець.

Пізніше він швидко одягнув блузку без шарфа і кардигану, бо було тепло. І поквапився надягати своє взуття. Узувшись, він вийшов з дому.

Юлій ще стояв на другому поверсі, думаючи, що зараз було. А потім збагнув, що йому треба йти за русявим. Так він і зробив.

Наздогнавши Мар’яна, він зробив запитливе лице і спитав:

–То зараз тільки 7:20, куди так спішимо?

–Сьогодні має прийти у бібліотеку один клієнт, який був повністю закритий у чорне пальто, він сказав учора, щоб я був о 8.

–Як це? Ти так просто підеш? Ти ж навіть не знаєш, хто він, треба ж мати хоча б ніж! На цих словах Мар’ян зупинився і з дивним поглядом глянув на співбесідника.

–Юлію, ти думаєш, я не зможу вбити якусь людину?

–Як це... Ти вбивав вже людей?!

–Чшш! Не галасуй. А ти хіба ні? – Пакер потріпав волосся Юлія і пішов далі.

Дійшовши, у бібліотеці, яка була відкрита чомусь, сидів той самий чоловік. У чорному пальті, окулярах і капелюсі. Мар’ян зайшов у двері, а за ним Фрол.

–Розумно. Шпилька для волосся? – Спитав з посмішкою бібліотекар, заходячи за прилавок.

–Звичайна шведська булавка, – відповів чоловік.

–Озброєний? Так я й думав.

–Це що за переговори Моріарті з Шерлоком, – спитав у Мар’яна пошепки Юлій.

–Я люблю, коли детективи пишуться від вбивці, а не самого розслідувача, – відповів Мар'ян.

–Ага, значить, ти хочеш здаватись страшнішим... –Звісно, – Мар‘ян вийшов з-за прилавку і підійшов до загадкового гостя:

– Як ваше ім‘я?

– Ви знаєте, що я його не скажу, – відповіла людина.

–Ох. Так, звісно, можете не казати. Просто навіть через окуляри видно, які у вас красиві очі. Нема таких більше! Якби у мене був такий чоловік, я б вже давно вмер від його краси, Лефей Йоган.

–У вас вже є молода людина, і думаю, він красивіший.

–А як же, це ж вам не звичайний хлопчик, – Мар‘ян, коли загравав з чоловіком, насправді крав у гостя булавку, щоб той не зміг нічого з ним зробити. Русявий відійшов знов за прилавок, а Юлій все ж залишався в шоках.

–І що це було? – Спитав у Мар’яна Юлій.

–Чоловік. Не жінка.

–Це зрозуміло. Але як ти взнав його ім’я?

–Мені це теж цікаво, – вставив Лефей.

–Ваша шляпа і пальто зроблені власноруч, бо шовк йшов за допомогою голки з ниткою, і більше нічого, він не рівний. У нашому місті є тільки одна кравчиня, яка займається таким, Лефей Лав. У неї був чоловік вашого зросту, 178. Він розлучився з нею місяць тому. Але це не так важливо, як те, що на кишені у вашого пальто ініціали “Л. Л.“, а це ініціали, які і є назвою крамниці місіс Лефей, – Мар’ян ходив навколо чоловіка і зупинився за його спиною.

– То чому ви тут? Пакера в якийсь момент взяли за комір блузки і дивились прямо в очі.

–Послухай мене, хлопче, тікай з цього міста, бо тебе можуть й голосу лишити, і очей разом, – після таких слів чоловік вибіг з бібліотеки. Юлій хотів побігти за ним, щоб дати прочухана за те, що говорив з його Мар’яном так близько до лиця. Та Пакер вчасно схопив Юлія за чорний галстук і притягнув до себе, щоб той нікуди не пер як собака.

–Юлію, зараз ми тихо маємо вийти з цієї бібліотеки, – сказав русявий.

–Чому?!

–Не галасуй. Я сказав тихо. Так, ніби нічого не було.

–Добре, твоя воля. Вони вийшли з бібліотеки, перед цим Мар’ян лишив записку своєму роботодавцю на прилавці. Скоро вони спокійно прийшли додому, Мар’ян сів за стіл у кухні і почав думати. Невдовзі і Юлій відійшов від всієї ситуації і прийшов до хлопця.

–То ти знаєш того мужика? –Юлію, якби нам требало тікати не тільки з Лондона, а ще й з Англії, куди б ми подалися?

–В Гренландію?

–Ти знаєш Німецьку?..

–Знаю. Я на філологічному ж вчився. В США ще як варіант...

–А може одразу в Африку?

–Тоді в Швецію.

–Чудово. Завтра туди їдемо.

–Стоп! Почекай! Чому?! –Якщо не хочеш, я сам туди втічу. У тебе час до завтра. Думай, – після цих слів Мар’ян вийшов з дому й грюкнув дверима, лишивши Юлія на самоті.

Пакер пішов до церкви біля школи, у якій він колись навчався, і почав стояти біля воріт, слухаючи дзвін. Скоро він, як завжди, повертався додому через темний прохід між двома будинками. І от, вже дістаючи цигарку, він помічає біля себе мертве тіло того самого чоловіка. Його пальто і капелюх лежали збоку, а в серце був встромлений ніж з придавленою запискою, на якій було написанно синіми чорнилами “а 5prin4”. Мар’ян одразу зрозумів, що тут діється, і, схопивши пальто зі шляпою, які лежали на землі, хутко побіг додому, сповістити Юлія.

Примчавшись додому, Пакер відкрив і зачинив двері на всі замки, та скочив до Юлія на кухню. –Що трапилось, чого ти весь захеканий?

–У тебе немає часу до завтра, я їду сьогодні.

–Та що ж таке. Скажи хоча б причину...

–Юлію, глянь на записку, – Пакер дав цей клаптик паперу чоловіку і оперся йому рукою на плече.

– Здається ”а 5 prin 4“. Ніби слово весна. Але зауваж, буква “а” з маленької, а “5" велика. Якщо переставити “а” на кінець, вийде “Springa” – “Тікай” зі шведської. Ця записка була прижата ножем до серця мертвого пана Лефея! Скоріше за все, він вбив себе сам, бо його пальто і шляпа були у порядку. Ось вони,

– Пакер показав речі і піднявся на другий поверх діставати свій рюкзак.

–Мар’яшо, ти впевнений, що це точно “Тікай“? Можливо, ти вже себе накрутив?

–Юлію, це почерк однієї людини, яку краще взагалі не знати.

–Якщо тобі спокійніше буде, коли ти поїдеш, то мені теж... Не хочу, щоб ти там сам був, не дай бог щось станеться.

–Поїдемо завтра на першому ж потязі. Збирай... У тебе речі уже зібрані?

–Ну, як бачиш, так.

–Чудово, – Мар’ян взяв свою валізу і почав збирати у неї аптечку і всі необхідні речі для життя. Скоро Юлій підбіг на другий поверх. –А що мені батькам сказати? Хоча батько вигнав мене з дому... Скільки точно ми там пробудемо?

–Я не знаю... нуль, – пошепки сказав Пакер.

–Як це? То ти збираєшся кудись їхати, чи ні?

–Ми лише вдаватимемо, що сіли у потяг. Потім виліземо через вікно і підемо до моєї матері.

–Матері? Тобто, ти хочеш мене до неї завести?! А хіба вона не буде проти того, що ти з хлопцем зустрічаєшся?

–Не знаю навіть, не писав їй про наші стосунки.

–Що?! Ой-ой! Треба бути нормальною людиною.

–Я тобі скажу те, що тебе може заспокоїти. Вона схожа чимось на Фарера.

–Твоя мама хлопець? –Боже, лягай вже спати, – Мар’ян дозбирав речі і, переодягнувшись у більш комфортний одяг, ліг у своє ліжко. –А де мені спати? –На дивані у вітальні. –Я хочу з тобою! –Ні, – сказав русявий, після чого Юлій засмутився.