Пролог: Берег
Хвилі билися об кам’янисте побережжя, штовхаючи білу й солону піну ближче по кругляку. Західний вітер тягнув запах водоростей та риби по берегу.
Вояка Аллер казав, що саме так пахне море перед дощем.
Сонце ще ледь-ледь світило з-під крон лісу на схилах, недалеко від лінії води.
В сторону півдня, по берегу, похмуро рушив стрій сонних вояк, що більше нагадували голодранців. Сутулі, з почервонілими від похмілля обличчями та синцями, вони стояли строєм після ночі, проведеної далеко не за молитвами.
Мимоволі Свейн затамував подих, стримуючи черговий позив шлунку.
Та вираз огиди не сходив з його лиця через гнилий сморід, що ставав все сильніше.
Зовсім не так він уявляв собі мирний берег. І зовсім інакше службу описували знатні вчителі та книги з панської бібліотеки вдома.
Хтось зі строю звернув увагу на те, як він прикриває ніс ароматичною хусткою, і вигукнув з акцентом:
- Ха. Величність Свіну не до дух запах.
- Беке, то дай йому своїх шосів* понюхати. Може, паничу це поможе. Ти їх хоч колись знімаєш? - буркнув весело хтось з юрби, розвеселивши цим решту.
- Aimeh gurh, Алл’ер, Aime. - відповів смаглявий чоловік до Аллера, а той вдав, що зрозумів вираз Антоіською мовою.
- М’и ще позаучора тут’х ходили, обходили цю ділянк’а. - продовжив, махнувши долонею під носом. - А запах вжье такий l’ureth. Коли тільки встиг?
- Берег не буває спокійним, просто нам щастило. Це тобі не південь, Бекеше.
Спокійно промовив Воівода, смаглявий, але сивий через вік чоловік.
Загін рухався майже мовчки. Пісок виразно хрумтів під ногами.
- Чуєте, Воіводо, на цей раз не все так гладко. В тій стороні селище, а тхне нам все сильніше... - Гладенько поголений, радше з бандитською мордою, чоловік змінив руку, в якій ніс арбалет, і поглянув у сторону підніжжя схилів і лісу. - Хвилююсь.
- Не накаркай. Вони не встигли дійти до села, якщо тут ще тхне. Поки лише мігрують.
- Або загніздились...
Брови старого командира насупились, а погляд упав додолу і разом з цим оглянув всю ватагу та продовжив.
- Хаа... Скоро вже дійдемо, похмілля зіб’єте, а “шановний” “вельможа” зможе врешті поїсти, щось, що його панську душу задовольнить.
- Він же не вечеряв? - буркнув хтось з рядів.
- Не пристало дворянам їсти з вами. Навіть солонина, й та відчувається у вас як чобіт, навіть текстурою! - пискливим тоном сказав Свейн.
Червона хустка в руках панича кружляла навколо разом з його жестикуляцією.
- Свен, ну і за який шиш ти купиш собі щось? Га? Пам’ятається, ти програв все позавчора, - промовив Аллер неподалік.
- «СвеЙн»! Запам’ятай вже. В мене просто після стрільби з лука кисть потягнута, на полюванні, тому погано грав. Я поверну собі і гроші і коня, сьогодні ж!
- Ой, ой, ваша великодушність, свІн, пробачте мою грішну душу, аха-ха. А панську гідність коли?
- Ха! Коли лишиться з голим гузном! Зав’язував би, корчмар кращий в кістках на найближчі села.
Вояки стояли, сміялись і жартували, чекаючи, що ж буде далі.
Ловчий в той час продовжував дивитись в глибини лісу, різко перемінившись у погляді.
- Схоже, тут вони вийшли. Сліди лап обриваються на цьому схилі. Попереду берег, слідів не побачиш, десь в угіддях. Аби гнізда не було.
- Йдемо далі. Занадто тихо зараз навколо, будьте готові. І пильнуйте вельможну дупцю Свена, - мовив командир, підіграваючи жартам найманців.
- Та ну!?
Загуділи вояки хором.
Свейн підняв підборіддя і посміхнувся, розвіюючи червону хустку біля носа.
Най слова не найприємніші, та берегти свого панича це закон.
До місця призначення лишались лише декілька кілометрів. Хода ставала швидшою, а ліс збоку все густішим.
Кожен крок все ще давався тяжко. Та хтось вже безтурботно позіхав чи йшов із заплющеними очима, щоб надолужити втрачений сон. Хтось ніс броню для ніг на спині чи грався камінцем, жбурляючи його ногами вперед і вперед.
Сонячне проміння з-за листя змушувало бійців жмуритись. Воно майже зійшло по ту сторону лісу.
За планом потрібно лише перевірити, чи все добре в селищі, а потім йди хто куди хоче. Воівода не буде проти, допоки це не щось надмірне чи злочинне.
Молодий гладкий парубок, що в основному виступав як кухар і провіантист, вже перебирав у руках мішечок з кістками, а молодий ловчий розглядав лист від коханої з селища.
Ранкові хвилі розбивались і лязгали по побережжю - затихли. Зазвичай, для місцевих, цей момент зміни відливу і приливу означав кінець ранкової пори.
Вітер бавився верхівками соснового лісу на схилах. Напружені від тиші очі солдат мимоволі стерегли узлісся. Декілька з них вже тримали руку на піхвах мечів, не сповільнюючи крок. Насуплені брови та зморшки повернулись на їхні лиця.
Дзвін зіржавілої від солі броні, гамбезонів і легких мисливських мечів роздавався все більшим відгомоном навколо, серед прохолодного берега.
Минулі битви й казки з дитинства знову і знову майоріли в їх спогадах.
Після швидкої “розвідки” в найближчому кущі, балакучий антоіс* розпливався в усмішці. Він підбіг до свого кращого друга так, мов знайшов скарб і хоче поділитись.
- Ой leeht, Аллер, а давно в тебе дірка в панцирі? - звернувся Беке, з хитрим усміхом до стриженого “під горщик” чоловіка.
- А?! Де? - Аллер одразу ж почав обертатись, шукаючи.
Легкий рух по ременях, і меч у піхвах впав у суміш кругляку з піском.
- Покажи, де?
- Та прям от тут! Eshem El! - з завзятістю пролунало з уст Беке. А руки торкнулись панцира, рівно під підборіддям Аллера.
Коли Беке прибрав руку, на панцирі завидніло щось чорне, велике, розміром з вухо та з короткими лапками:
- АААа! Жук!!!! Беке, біс твою качку об камінь. Йди сюди, хрущара!
Очі Аллера світились злістю, а тихі хвилі затремтіли від крику. Секунда - піхви з мечем знову у нього в руках, і сам молодий чоловік побіг з ними за Беке в сторону лісу, тримаючи їх як палицю. А Воівода, зупинившись спереду строю - посміхнувся, його старі кістки тішив цей галас серед тихого і похмурого дня.
Раптовий шурхіт та налякані пташки з сторони схилу.
- Вгііі! - почулось з лісу.
Жалібний вереск вмираючого зайця. Час мов зупинився, навіть сміх солдат лишився ехом.
Хтось ковтнув так гучно, що це почули навіть здалеку. Жодного руху, жодного звуку.
Легкий хрускіт гілля в стороні лісу. Почувся вий і рик, знайомі кожному на службі. Вий, що не може бути озвучений ніким більше, наближений до людського хрипу й голосіння в істериці. Не тільки Свейн відчув мурашки по шкірі - вся фауна угідь інстинктивно ховалась або втікала.
- Сюди, Аллер, Беке! В стрій!
Руків’я дзенькнули майже одночасно. Люди зійшлися плечима, мовчки, без наказу.
Воівода лише трохи показав булавою, куди дивитись і йти. Ловчий підняв свій арбалет.
Хаотична шахова шеренга з мечами і битками вибудувалась під лісом.
Двійко хуліганів та Жук - теж дістали мечі, задкуючи до побратимів.
Свейн зі своїм мисливським мечем виступив трохи збоку від основних сил, за декілька кроків у сторону лісу. Він, з помітною пихою в рухах і очах, гукнув:
- Слухай команду! Корт, ти на лівий фл... - раптово в голові у Свейна щось стукнуло.
Цей стук незвичного походження був від руків’я ребристої булави, яку мав лише Воівода.
- Бач, що вигадав. Не кричи. Най ти й шляхтич, та командир тут не ти. Це не ігри, ідіот. - промовив хриплий командир загону і глянув у сторону лісу.
- Та як ви смієте!? Я вимагаю вибачень! Ти, може, й авторитет цього зброду, та все ж як СОЛДАТ зобов’язаний підпорядкуватись Шляхтичу, якого офіційно приставили до загону! Як Лорд Гретс...
Свейн не просто розповідав і вимагав, його тембр у цей момент був як у підлітка, що тільки переживає свої зміни голосу.
Одразу ж хтось пробурмотів у відповідь з передніх рядів:
- Затріснись, бастард. Задовбав!
- Тихше!
В глибині лісу замерехтіло проміння світла.
Тіні, й не одна. Низькі, нерозбірливі, скакали з риком між деревами в глибині лісу, викликаючи у зайців паніку і писк навтік.
Секунд за десять тіні зникли, шорохи теж, пташки замовкли. Тиша і спокій запанували в повітрі біля цього схилу. На коротку мить.
- Злякались, бидло? Вони ж втечуть! - визираючи з-за плеча Корта, промовив молодий панич, наближаючись до лісу спиною.
- Треба було ж вам, черні, обісцяти собі штані від якоїсь дичини. Ми могли б вже розібратись з цим і піти далі. Шостий дивізіон, бляха! Жодної гідності, жодної...
«Хрусь» - праворуч, рівно позаду Свейна, зашурхотіло гілля кущів. Погляди інших, дрижачі та холодні водночас, зосередились на одній точці.
Тінь, як кажуть, схожа на великого вовка, з насупленою шерстю, вислизнула з гущавини.
Той лише встиг повернути голову, реагуючи на раптовий шорох, а подумки вже встиг попрощатись з усім. Кожен м’яз, кожна волосинка відмовилась рухатись, меч впав додолу.
Тінь ринула вперед.
Удар по спині нагрудної броні, і Свейна зірвало з ніг. Той покотився, розбиваючи лице об каміння.
Корт і Аллер перехопили звіра, б’ючи клинками по лисим лапам.
Решта вояк встала в формацію, прикриваючи ліву сторону лісу від інших химер. Даючи цим простір для основного бою.
Вереск і ривок у сторону Воіводи були останнім, що зробив гуль, перед тим як його огріли малим щитом.
Звір перебирав лапи, задкуючи і скалячись на озброєних найманців.
Його дикий хрип обірвав Ловчий. Свист болта пронісся в повітрі, чередуючись з гучним хрустом над щелепою, при зіткненні з гулем. Розгубившись, його лапи рухались безконтрольно, з пащі лилась слина, вже з темною кров’ю.
Глибокий замах, і булава Воіводи вдарила біля болта, розбивши голову звіру.
Водночас, праворуч від напівпритомного Свейна вже тихенько наближалась ще одна чотирилапа, чорна постать, роззявивши пащу так, наче м’язи зовсім її не тримали. Густа, прозоро-жовта слина краплями звисала з щік істоти. Здавалось, звір вже відчував смак шляхетного тіла, яке лежало на кругляку.
- Свїн! Поз’аду! - крикнув Беке, жбурнувши каміння, а сам побіг, намагаючись відлякати, й гримнув долонею по передпліччях.
Гуль, насторожившись, плигнув вбік, ставши однією з лап на на нагрудник, де виднілись глибокі вм’ятини.
Згорбився і заричав. Мов пес, що не бажає ділитись їжею.
За пару секунд брати Беке та Корт оточили звіра. Не зважаючи на химерне походження, він легко маневрував між спробами вояк атакувати, стрибаючи та угинаючись.
І сам контратакував, кожен пазур був як кинджал. Ними він міцно вчепився у ногу Беке, покриту лише цупкими, вже багряними від крові, шосами.
- Аа!! Garhze!!!
Поранений солдат упав, а в сторону лапи блиснуло лезо шаблі Корта, рубанувши її по ліктю.
Визг. Кістки з лапи вийшли з плоті. Клинок пронісся перед носом звіра. Той різко увернувся, та вже не мав куди задкувати. Надрубана лапа застрягла в нозі Беке, ще смикаючись у судомі.
Поворот леза Корта в повітрі, і меч полоснув шию звіру.
Брат Бекеша, Корт, повернувся до пораненого, оглядати рану.
Він був впевнений а своїх ударах, навіть не глянув у сторону гуля, що, ставши на задні, тягнувся до шиї передньою лапою та обрубком, що вже просто звисав з частини оголеної кістки.
Темні судини істоти били контрастом з раптово зблідлою шкірою. Кров з шиї та лапи, велика кількість слини з пащі, змішавшись, облила волохаті груди й лисий живіт звіра. Хрип, рев і погляд дуже дрібних зіниць показували лише злість. Інші воїни пильно спостерігали за лісом. А ловчий вже зарядив наступний болт.
В лісі пискнув, померши, ще один заєць.
За коротку мить гуль завалився на спину. Якраз туди, де тільки почав оговтуватись Свейн, придавивши того вагою. Все, що зміг непритомний, тримаючи на собі тушу звіра, від якої нестерпно тхнуло сильним, злегка солодким запахом гнилого м’яса й плісняви - видати короткий зойк.
Плечі солдат опустились, та не повністю.
Частина з них все ще стояла, очікуючи наступних тіней.
До ще паруючого кров’ю тіла гуля підійшов ловчий, занісши свій старий мисливський ніж біля щелепи звіра. Лапи гуля поворухнулись, пролетівши кігтями повз лице худорлявого мисливця. Рука, що тримала ніж заціпеніла, а лице, оминаючи лапу, втиснулось в шию.
Живіт і груди мертвого забились разом з лапами, здригаючись. Лицарі затамували подих.
Корт різко штрикнув голкою меча мертве тіло покруча, що тільки припинило рухатись:
- Фух, йоп. Посмертні конвульсії, нічого небезпечного.
- Яке ще “нічого небезпечного“, я ледь зараз друге око не втратив!
З помітним обуренням вказав одноокий ловчий на лапу, що пролетіла повз його лице хвилину тому.
- Для мене ж безпечно, хих. Нічого підходити одразу зі своїми браконьєрствами.
- Замовкни, Корте. Краще допоможи Свена підняти. Біс його, нити потім ще буде.
- Мало його пороли, якщо взагалі виховували, - тихо і суворо пролунав голос Воіводи, з поглядом у ліс і очікуванням наступного гостя. - Карл, нащо тобі той труп? Знову ікла? Я ж казав тобі не маятись хрінню!
- Доказ селянам, може й заплатять. Та й донці сувенір обіцяв привезти. Сам знаєш, це святе.
- Сумнівні подарунки для дитини в тебе, - мовив Корт, повертаючи короткий меч у піхви.
- Свій сумнів засунь, знаєш куди?
...
Свейн лежав нерухомо, втиснутий обличчям у пісок і дрібне каміння. Пил хрумтів на зубах, а в носі стояв сморід, такий густий, що хотілося блювати. Навколо билися уривки голосів, але вони лунали ніби крізь воду. Хтось стояв над ним. Хтось сміявся. Хтось роздавав накази.
Чи то від страху, чи від болю, тіло не слухалось.
Хіба таким має бути шляхтич на службі? Він вже уявляв, як буде рапортувати віче-Гретс про повну некомпетентність загону.
Світ тремтів, сонце різало очі, а під долонею він відчував кров, що вже стигла.
Чужу.
Свейн спробував ворухнутись, але зміг лише відвести погляд убік: на тінь дерев, на чорноту стовбурів, що стояли мовчки. Занадто мовчки.
Далеко в гущавині щось клацнуло. Арбалет ловчого.
«Ще одні?» - промайнуло в голові панича.
Він заплющив очі.
Так було легше - не бачити ні крові, ні сонця, ні тіней, що здавалися живими. Не бачити сорому.
Дати болю в спині схаменутись.
Світ повільно зникав, стискався до єдиного звуку власного дихання та серцебиття.
І десь на краю цього згасаючого світу йому марилось те, для чого він опинився так далеко від дому.
- - -
Шоси* - вузькі прилеглі чоловічі штани-панчохи.
Антоіси* - Власна назва членів одного з східних кочових племен континенту.
