Пролог
Я підійшла до нього. Максим лежить… і в його обличчі не було життя. Я опускаюся навколішки біля ліжка, не відчуваючи підлоги під собою й болю в ногах. Я відчуваю лише одне — порожнечу. Наче бездонна прірва розкривається просто всередині мене. Повільно, дуже повільно я простягаю руку й торкаюся його пальців. Вони холодні. Я стискаю його долоню — крихку, безвольну, безпорадну. Намагаюся потягнути — спочатку обережно, потім сильніше.
— Максе… — шепочу я, і мій голос тремтить, мов лампочка перед тим, як згаснути. — Будь ласка… будь ласка, повернися. Я тут, Максе… ти мене чуєш?.. Просто повернися. Максе… будь ласка… я благаю тебе…
Слова більше не мають сенсу. Вони як мантра, як шепіт на краю прірви. Я вимовляю їх лише тому, що інакше розсиплюся на шматки. Тому що страх більше не просто страх — це щось більше. Невідворотне. Абсолютне.
— Максе… Максе… будь ласка… отямся… повернися до мене… ти обіцяв… ти сказав, що не відпустиш… Повернися… будь ласка… я люблю тебе… я так сильно тебе люблю…
