Пролог
— Привіт, Катрін, — каже він мені з ледь помітною, майже невловимою усмішкою. Його голос низький, сповнений упевненості, яку я колись у ньому обожнювала.
— Що ти тут робиш? — запитую я, не розуміючи, як він тут опинився. Мій розум відмовляється працювати, а серце б’ється так сильно, що я ледве чую власні слова.
— Я прийшов по те, що моє, — у його очах мерехтить упертий, але ніжний вогонь.
— А що тут є твоє? — я все ще не розумію, чому він тут і що змінилося.
— Моя Бунтівниця і наша донька.
Ці слова буквально стискають моє серце, і я відчуваю, як на очі набігають сльози — важкі й гіркі. Він справді прийшов за мною? Як він дізнався, що я тут живу? Невже Ві йому сказав? Я ж просила його не робити цього! І що я тепер скажу Максиму? Чи знайде він час вислухати мене, чи, як у моєму сні, навіть не захоче почути?
