Із морської піни
Того вечора тітонька Евеліна прала свій старий килимок для ванної кімнати...
Прала на березі океану. Щоб рахунки за комунальні послуги були меншими.
Це було досить важко фізично, але тітонька Евеліна була жінкою не крихкої статури.
Вона завжди зневажала ледарів і в окрузі була добре відома завдяки своїм чудово витканим килимам.
Хоча сама вона була рукодільницею радше з примусу, ніж за покликом душі.
І ось вона якраз нічого особливого не очікувала.
Вона взагалі вже давно не чекала від життя нічого особливого.
Рівна, гладенька поверхня прохолодної води раптом скуйовдилася, стривожилася, і з поривом сильного пасатного вітру до берега ринули хвилі заввишки метри зо два...
Нещасна жінка ледве встигла підхопити свій килим і відскочити на безпечну відстань.
І ось килим знову забруднився!
— Тьху ти! — розчаровано пробурмотіла вона, старанно обтрушуючи з довгої мохерової спідниці вологий пісок і дрібні камінці, що прилипли до неї.
Нарешті, з утомою підвівши очі до океану, вона завмерла від подиву.
Її килимок відносило течією, але вона вже не могла на це зреагувати.
Підліток, що сидів на камені за два кроки від неї, стривожено підбіг, пропонуючи свою допомогу, й при цьому гублячи аркуші з блокнота, де він малював портрети...
Та невдовзі й сам остовпів від шоку й несподіванки; зізнаюся, було доволі кумедно спостерігати за його неприродно відвислою щелепою.
Причиною цього стала я, що пливла до берега на кривому корчі в яскравому світлі заходу сонця...
Коли ж течія нарешті пришвартувала мене — жалюгідну, мокру й брудну, мов старий, вицвілий, обгризений рибами шкіряний черевик — до суші, обидва спостерігачі без зволікань кинулися мене розглядати.
Не рятувати, а саме розглядати...
На якусь мить мені навіть здалося, що якби я їх розчарувала, то й рятувати б не стали.
Але, звісно ж, це було не так — просто я була налякана не менше за них.
Трохи отямившись, худорлявий юнак, зовнішність якого через раптове запаморочення я не встигла як слід розгледіти, несміливо подав мені свою кістляву ручку, допомагаючи підвестися.
Та я була важча за нього, тож вийшов зворотний ефект: ухопившись за його руку й різко намагаючись підвестися, я потягла його на себе — і ми обоє в дурнуватій позі опинилися на піску.
Він розсміявся, поспіхом прибираючи неслухняне чорне волосся з чола.
Раптово накочена на нас разом зі звичайною хвилею хвиля симпатії та дитячої безпосередності кудись непомітно розвіялася: він ставав серйозним, а я — сором’язливою.
Він щось із запалом вигукнув, гостро глянувши на мене й тітоньку Евеліну, і вони разом почали мене розпитувати — на жаль, зовсім незрозумілою для мене мовою.
Втім, було неважко здогадатися, про що саме вони запитували.
Оскільки я тремтіла від холоду, ця турботлива жінка років сорока п‘яти накрила мене своєю в’язаною вручну теплою кофтою. Я глянула на неї з приреченою вдячністю. Мені більше нічого не залишалося.
Можливо, хлопець теж прагнув мені допомогти, та з нього й самого зняти було нічого — хіба що останню лляну сорочку.
Величезні двохсотлітні черепахи, що вільно блукали скелястим берегом, мимоволі дали мені оманливу підказку щодо того, де я перебуваю. Я вирішила, що потрапила на Галапагоські острови, наприклад на Ісабеллу або Фернандіну. Але я просто бачила те, що хотіла бачити.
Та я згадала, що не перепливала Тихий океан і жодним чином не могла опинитися в його західній частині поблизу Еквадору.
Пазл у моїй голові знову не склався.
Мої очі ледь не вилізли з орбіт, коли я побачила, як одна з черепах, переконавшись, що довкола все спокійно, вилізла з панцира й, оголивши своє рожевеньке, крихке тільце, побігла до океану.
«Це не черепаха, — з подивом зауважила я, — це якийсь зовсім інший вид плазунів... А може, це взагалі амфібія».
Тварина доволі жваво пірнула під воду — мабуть, залишила свій дім, щоб перейти на третю швидкість.
Поки черепаха зникала у воді, до її «раковини» запливли маленькі червоні рибки й заходилися по-господарськи чистити її домівку.
А коли вона повернулася зі здобиччю (я не змогла чітко її розгледіти), то поділилася нею зі своїми «домогосподарками».
Звісно, подібні випадки співпраці трапляються й серед земних істот, проте я не чула, щоб на Землі жили черепахи, здатні залишати свій панцир.
Мій новий знайомий із ніяковим подивом спостерігав за моєю реакцією на місцевих мешканців водного світу і, вочевидь, ніяк не міг збагнути, що саме мене бентежить.
