Пролог
— Прощавай. Ми більше ніколи не побачимося.
Слова Максима звучать як вирок. Застигають. Безжальні. Це прощальна фраза. Констатація. І раптом перед очима, мов спалахи, починають мерехтіти спогади. Наші сварки. Наші примирення. Його сміх, його усмішка — така зігріваюча. Його дотик. Усе, що я зберігала всередині як найцінніше. Усе пов’язане з ним. З моїм Бунтівником.
Клацання курка відлунює. Світ повністю завмирає. Усвідомлення того, що це може бути постріл саме для мене, що все може закінчитися просто зараз, приносить нову хвилю болю. Не біль тіла. Біль душі, що розривається. Гостріший за будь-яку рану. Біль втрати, яка ще не сталася, але вже стала неминучою.
Я дивлюся на Максима востаннє. І заплющую очі. Темрява поглинає мене.
